Нова моя цьогорічна журналістська поїздка до Перемишля в останні дні червня мала мету показати, як Польща і далі допомагає Україні в боротьбі з російською агресією. Про це я вже писав у липні та жовтні 2022 року. Зараз же можу сказати, що допомога ця продовжується, вийшла на новий рівень, поряд з громадськими організаціями, до неї все більше підключаються органи влади.
Перемишль – не лише найближче до України (кордону зі Львівщиною) польське місто, де я постійно буваю вже понад 15 років. Це ще й друге за часом місто Польщі, якому указом президента України було присвоєно почесне звання – Місто-рятівник. Першим звання удостоєне місто Жешув, воєводський центр цього Підкарпатського воєводства. А торік у липні званням відзначений і Перемишль.
Адже місто стало транзитним пунктом, через який в Україну передається допомога, зібрана з різних регіонів Польщі. Цьому сприяє і те, що місто всього за 14 кілометрів від нашого кордону, і давні, налагоджені зв`язки між Підкарпаттям і Львівщиною. Основна частка допомоги завозиться саме сюди, а потім вже поширюється Україною. Але чимало її транспортується з Перемишля і по наших дальших областях.
І цього разу мене приймав мій давній і добрий друг Станіслав Стемпєнь. Відомий польський історик, котрий працює в царині польсько-українських стосунків у нашій багатовіковій спільній історії, професор Університету Перемишля. Поляк, що вільно володіє українською мовою й регулярно читає лекції в українських університетах, Станіслав 30 років тому створив і беззмінно як директор очолює в Перемишлі Південно-Східний інститут науковий. Ця авторитетна громадська організація веде велику дослідницьку роботу, в її архіві, багатій бібліотеці працюють і українські дослідники, інститут видає багато книг обома мовами.
Попередня публікація про поїздку до Польщі
А буквально через день після початку вторгнення російських агресорів в Україну Інститут став одним із засновників Перемишльського Комітету допомоги Україні. Спільно з Перемишльським відділенням Польського Товариства допомоги інвалідам.
Комітет згуртував громадськість, місцевих підприємців, всіх, хто може допомогти Україні. Така допомога, у тому числі і безпосередньо через Інститут і Товариство, з першого ж дня пішла в Україну. Детальніше розповідають мої співрозмовники.
Говорить Станіслав Стемпєнь:
– Війна показала, що треба інакше подивитися на національні меншини. Ким могла Польська держава допомогти Україні з перших днів війни? У першу чергу це спонтанно робили суспільство, римо-католицька церква, а також фундації. Насамперед, ті, які й раніше працювали з Україно, з польськими громадами там. Бо це були контакти. Кому можна було привезти допомогу, яку саме, де її зоставити? Не на вулиці ж.
Називаю дві головні такі фундації. Перша – це Свобода і Демократія, Варшава, головою є Ліля Любонєвич. Також це фундація Міжнародна Солідарність, голова Рафал Вільчановський. І вже потім підключилися місцева влада, держава. Бо їм треба час, щоб оформити, ухвалити відповідні процедури. А Україна потребувала допомоги негайно, з першого ж дня війни. На кордоні, також тут з`явилося одразу багато біженців з України, які потребували негайної допомоги. Українська армія потребувала допомоги харчами, ліками. Фундації вийшли на римо-католицькі парафії, з якими мали давні контакти, парафії, які є і на півдні та сході України, в тому числі в Херсоні, Одесі. Харкові. Бо допомога потрібна була більше якраз у ті регіони. В парафіях, у польських громадах є приміщення, куди можна було завезти таку допомогу, там знають, хто її найбільше потребує, кому і куди передати.
В Перемишлі велику роль в організації допомоги відіграв Почесний консул України Олександр Бачек, котрий є власником великої торгової мережі. Швидко поставали громадські організації допомоги Україні, як от наш Комітет в Перемишлі. Але яким чином Комітет мав збирати ті ж кошти на допомогу? Отут якраз і долучилася міська організації Товариства допомоги інвалідам, адже вона має рахунок у банку, можливість приймати і розподіляти кошти допомоги. Ми створили Комітет незалежно від політичних питань, від того, хто в якій партії, бо це тут не має значення для допомоги українцям.
Про Товариство допомоги інвалідам, яке в місті очолює радний, тобто депутат міської ради, Анджей Берестецький, я детально розповідав торік у своїх публікаціях.
Попередня публікація про поїздку до Польщі
Нагадаю коротко, що це потужна загально польська громадська організація, яка суттєво підтримується державою, центральною і місцевою владою, в тому числі і щодо фінансування. В Перемишлі Товариство має два навчально-реабілітаційні центри. Це великі будівлі з прилеглою територією. Один на околиці міста під назвою Соботки, тут обслуговують містян. Другий за кільканадцять кілометрів, у селищі Коритніци, для опікування інвалідами сіл Перемишльського повіту. Центри сумарно обслуговують близько двохсот підопічних, від малих дітей, яким організовано навчання, до дорослих. Ці також можуть вивчати комп`ютерну справу, займаються малюванням, рукоділлям, шитвом, музикою і співом. А ще в майстернях роблять гарні меблі, інші вироби, які продають на ярмарках і в магазинах, а кошти йдуть у бюджет Товариства.
Головна мета такої опіки і допомоги – інваліди не повинні почуватися самотньо, замикатися в чотирьох стінах дому, а активно і корисно спілкуватися.
Попередня публікація про поїздку до Польщі
Ми побули з паном Анджеєм в центрі в Соботках. Директоркою тут його дружина Анета Блонська. Подружжя – педагоги за фахом, також вчителюють у міських школах, мають трьох дорослих дітей, які вже вивчилися, працюють. Обоє з великою прихильність ставляться до України, активно їй допомагають. Зокрема, в центрі в Соботках з першого дня війни приймали з усієї Польщі гуманітарну допомогу, сортували її, перевозили через кордон. Також в центрі на якийсь час поселялися українські біженці.
Товариство давно допомагало полякам, котрі мешкають на Львівщині, також і українцям, надавало гуманітарну допомогу престарілим, самотнім, мало забезпеченим. Тепер додалася і гуманітарна допомога через війну.
Пан Анджей розповів, що в останні місяці до такої справи все активніше долучається місцева влада, і Перемишля й повіту, і Підкарпатського воєводства. Воєвода пані Єва Ленарт особисто активно включилася в цю справу, буває в Перемишлі, їздить з такою допомогою на Львівщину.
Детальніше про участь воєводства в допомозі мені розповіла телефоном Малгожата Майка-Онішкевич, помічниця воєводи, котра займається якраз зв`язками з тутешніми українцями і загалом з Україною. Говорила вона гарною українською мовою. Ось що розповіла.
– Ще до початку великої війни ми допомагали полякам, котрі мешкають в Україні. Збирали тут у людей допомогу, доставляли туди за сприяння Анджея Берестецького, котрий має там багато контактів. Звичайно, цю допомогу розширили, бо є змішані родини, з поляків і українців, є українські родини, що теж потребують допомоги. З початком повномасштабної війни до допомоги Україні долучилася влада воєводства. Ми організували збір допомоги, насамперед, через школи Підкарпатського воєводства, також громадські організації, деякі фірми. Разом з Товариством допомоги інвалідам доставляли гуманітарку в Україну, починаючи з містечка Мостиська, що на кордоні, і далі по селах і містах Львівщини. Також привозили допомогу українській армії. Це ми з відомих причин широко не афішували, але таку допомогу доставляли безпосередньо у війська, в тому числі і автомобілі. Зокрема, у бригаду, що воює на Запоріжжі. Допомогу привозили і в інші регіони України. В тому числі у зруйновані міста біля Києва. Також привезли в одне з сіл біля Чернігова, що постраждало торік від боїв. І ця добра справа триває.
В центрі Перемишля, його історичній частині – Старому Місті, височіє так звана Замкова Гора. Тут зосереджені найбільші храми міста. Серед них – і головний український храм, Собор Святого Івана Хрестителя, греко-католицької парафії. Її діяльність об`єднує українську громаду Перемишля, доволі численну. Як це робить також і український Народний дім.
Вранці я побував на богослужінні в храмі. Після чого зустрівся тут ще з одним учасником допомоги Україні. Це волонтер пан Станіслав. Українець, народжений далеко від Перемишля, на північному заході Польщі. Бо свого часу його родина стала жертвою сумно відомої акції «Вісла». Це коли у 1947 році комуністична влада Польщі, при потуранні і сприянні СРСР, провела масове виселення, депортацію українців зі східних воєводств, прилеглих до України, у північно-західні регіони. Понад 20 років тому Станіслав з родиною повернувся сюди, на землі своїх предків. Зараз він активно допомагає Україні.
Ось і цього дня вже збирався в чергову поїздку до нас з гуманітарною допомогою. Причому, в гарячу точку, у Запорізьку область.
Станіслав розповів, що з самого початку війни він з товаришами волонтерами зробив уже десь 120 таких поїздок! Здебільшого, у прикордонні місцевості. Але періодично робили і далекі рейси, насамперед з допомогою українській армії. Серед волонтерів, тих, хто тут збирає допомогу, її відвозить, і українці, поляки. Працюють спільно, злагоджено. Щодо допомоги нашим військовим, то воліють доставляти її безпосередньо на фронт, у наші підрозділи. Давно налагодили такі контакти, допомогу збирають і привозять конкретно за заявками, замовлення наших військових. Те, що найбільше потрібне на передовій, аж до таких побутових речей, як засоби гігієни.
…Про чарівний Перемишль я писав не раз. Окрім основного матеріалу по цій темі допомоги, звичайно, є й ще дещо, про що розповім пізніше. Зокрема, про відвідання чудового Музею Землі Перемишльської, який, до речі, теж включився в допомогу Україні. про нові видання Інституту, загалом про літній Перемишль. Він живе взагалі-то мирним життям. Адже Польща вже 24 роки у НАТО і 19 років у Європейському Союзі. Чого поляки щиро бажають і нам, Україні. Адже подих війни, на жаль, повсякчас відчувається і в цій мирній європейській країні.
Петро Антоненко, спеціально для видання sknews.net
